З вуст матері чулись прохання й наказ:
Відкушувать хліба лише один раз!
Пам’ять давніх літ моїх відлітає,
Без вороття, у небесну синь,
Та хлопчика й досі я пам’ятаю —
Того, що зазнав, ой, жахливих часів.
Жив-був той хлопчик у домику милім,
Котрий звели у далекі роки
Татусь і матуся старанно, вміло,
Так хочеться мовить: в чотири руки.
Хлопчик у школі завзято навчався,
Готувався у свій казковий політ,
Та смерч в їхній край зненацька примчався
І перевернувсь в ньому весь білий світ…
На розі двох вулиць мав будинок стояти
І тією з них, що до базару вела,
Щоб їжі якоїсь якось дістати,
Колона голодних, опухлих, брела.
А бідолаги, котрі знемагали,
Не здатні вже більше ні кроку ступить,
Побіля домика зупинялись,
Щоб хоч трішечки відпочить.
Сердега-мати їм щось готувала,
Але ні — сама не змогла їм носить,
Бо до них би припала й пропала —
Тож це, бач, синочку довелося робить.
Бачив він, як по вулиці знову і знову
Воза тягнула конячка сумна;
На тім возі були, хто віддав душу Богу
З переляком в очах — до їх самого дна.
Пам’ять давніх літ моїх відлітає,
Без вороття, у небесну синь,
Та хлопчика й досі я пам’ятаю —
Того, що зазнав тих жахливих часів.