Слово про чорних ворон


Хочу добре слово сказати
про ворон, що гостюють частенько
у дворах між п’ятиповерхівок,
бо про них що-небуть похвальне
досить рідко можна почути.

Люди кажуть: якісь незграбні
ці ворони, ось подивіться —
перевальцем вони, і не прямо,
а якимсь-то зигзагом ходять,
ще й хвостом вправо-вліво крутять.

Так. Ворони — зовсім не грації,
та вони не такі вже й незграби:
у ході їхній, мабуть, статечність,
їхня гідність, їхня поважність —
і до себе, як птахів повага
і до інших птахів повага.

Кажуть, чорні якісь ворони —
дуже чорні, немов з димоходів
вони тільки-но повилітали.
Правда, існують сірі ворони,
а до того є ще і білі,
але йдеться зараз про чорних.

Що ж до чорних ворон, то, можливо,
що вбрання ото їхнє чорне,
то — вороняча вічна жалоба
по часах, що були прекрасні,
коли простору було вдосталь.

А ще, може, вбрання їхнє чорне
то — вороняча вічна жалоба
по часах, що давно минули,
у які було їжі достатньо
і не треба було чекати,
коли добра якась людина
кине хліба воронам скоринку.

Люди кажуть про те, що звуки,
що ворони утворюють часом,
некрасиві і неприємні,
як, між іншим, хтось може сказати:
і слова не досить приємні
ті, що звуки такі означають.

Але час прийшов розповісти
і про те, що зовсім недавно
я побачив на власні очі,
що почув я на власні уха
у дворі між п’ятиповерхівок..
Я не знаю, як все це сталось,
як оте воронятко бідне,
що було таке невеличке,
на землі опинилось, а потім
намагалось зіп’ятись на ніжки,
що були ще такі слабенькі,
щоб затим від землі відштовхнутись
і на крильцях, також слабеньких,
хоч не високо, а злетіти,
хоч низенько, а полетіти
над землею, яка воронятко
в синє небо не відпускала.

Але марні були всі спроби,
бо була великою втома:
крильця у воронятка опали,
затремтіло воно і завмерло
на землі, і мені здалося,
що той помах крилець був останнім,
був останнім ковток повітря,
що його воронятко вдихнуло,
був останнім рух тільця слабкого.

І тоді у дворі вчинилось
щось воістину надзвичайне:
із всієї, мабуть, округи
у цей двір ворони злетілись —
так багато було вороняччя,
що навколо все стало чорним —
і земля, і дерева, і небо;
тож страшенний галас вчинився,
і створилось велике диво:
воронятко, воно стрепенулось,
розгорнуло ізнову крила,
знов на ніжки зіп’ятися прагне,
щоб затим від землі відштовхнутись
і на крильцях, іще слабеньких,
хоч не високо, а злетіти.

І злетіло, а поруч, рядом
полетіли старі ворони,
що були в мить усяку готові
на свої його взяти крила.

І я був в ті хвилини щасливим;
і я думав: вся суть у тому,
що у всій воронячій зграї
не було таких, що байдужі,
нечутливі і безсердечні;
оживили вони воронятко,
підбадьорили, надихнули
на політ у високе небо.

… Люди кажуть, кажуть і кажуть,
але мало, що вони кажуть;
я не вірю, що той, хто бачив
цю, описану тут, подію,
щось негарне скаже про галас,
що ворони зчиняють часом.

Наступна сторінка