Балада про наших зелених кревних


Скоро вже в давнину відступить
час отой, коли саджанців купи
новоселам, щасливим нівроку,
привезли у двори неширокі,
в ті клітки, що утворені з мурів —
стін п’ятиповерхівок похмурих.

Люди милих маляток відразу
полюбили і мовили красно:
“І однакові начеб і різні:
ось — майбутні красуні-берізки;
цим — перетворитись поволі
дано в пірамідальні тополі;
а у цих — отака постава,
що із них постануть каштани;
а оце — будуть легіні-клени,
гордовиті і не смиренні”…

Люди хутко ямкѝ покопали
й деревця посадили, де мали:
посадили дива тендітні
у клітках — чи в клітки? — все ж, мов діти,
були раді їм, ще не зеленим,
та вже рідним своїм, вже кревним.

… Йшли роки, деревця підростали
і надію в серцях плекали:
аж до сонечка дотягнутись
і до нього гілками торкнутись.
Згодом все у дерев здійснилось —
про що мріялось, що наснилось.

Відтепер у дерев верхівки
вищі за п’ятиповерхівки,
і дерева — гілками і листям
із промінням переплелися:
із промінням доброго сонця —
нині — їхнього оборонця.

… Ну а люди — ті, що неспішно
у будинках живуть незатишних? —
звісно, вдячні чудовим деревам
й трошки заздрять зеленим кревним,
що з кліток цегляних, ганебних,
у безкрайнє злетіли небо.

Леонід Гураль. Мініатюри