О, вербо!


О, вербо, о, вербо, чому похилилась?
Старою тебе ще не звуть!
— Бо не над річкою опинилась
І не в парі з вербою живу.

— А жити давно вже немає охоти,
Та не падаю ниць — в обійми пітьми,
Бо ж боюся: собою розчавлю істоти,
Що звуться людьми.

— Вони над асфальтом мене посадили,
Прирекли між чужинців жить…
Та вони не відали, що творили,
Тож їх треба простить.

Наступна сторінка