«… Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних…”
“… Всі пузаті до одного
В землю провалились.”
Тарас Шевченко. Сон
(“У всякого своя доля…” Комедія)
Провалились, зникли, щезли
Ті — дегенеральні,
І тепер уже в шерезі
Самі генеральні:
Цей, вусатий, він найдужчий
З павучого роду —
Павутиння тче задушне
З колючого дроту.
І у тому павутинні
Б’ється вся країна:
Люди гинуть в нім невинні,
І народи гинуть.
Поруч — наче колобочок,
Мов сонечко сяє,
Та не гріє зовсім,
Хоч і гріти обіцяє.
А оцей найбільші брови
В цілім світі має
І весь час бубнить промови:
Про що? Й сам не знає.
І за кожную з промов тих,
Величний та гордий,
Від підлесників когорти
Він одержав орден.
Саме він — щоб орден мати
Ще один, останній —
Юнаків послав вмирати
До Афганістану.
Про оцю ж собі людину
Годі те сказати,
Що зуміла на хвилину
Найстаршою стати!
Далі той, хто всіх шикує,
Він справжній маестро —
Народами диригує,
Мов одним оркестром.
Та в правицю що — о Ненько! —
Взяти він надумав?
Не паличку диригентську,
А кийок із гуми…
Раптом знову ніч навколо;
Пощезали, зникли
Олександр і цар Микола
Та інші владики.
І палаци вкрила й хати
Темрява густая —
Вже б і сонечку вставати,
Та все не світає.
Сон комічний, сон трагічний
Ніяк не скінчиться,
Сон Шевченківський — одвічний —
Людям й досі сниться.