У засідку потрапила дружина —
Всі вони з червленими щитами
Загинули, і їхній князь загинув
У сутичці нерівній з ворогами.
Їх князю голову було відтято
І чашу з неї зроблено відразу.
Хан з чаші пив — вино чи кров? — триклятий,
Без перемоги перемігши князя.
Та що це? Голос, ледве-ледве чутний,
На полі смерті тишу тихо крає;
То воїн — ще живий — із незабутнім,
Із князем своїм мертвим розмовляє:
— Мій князю, різні долі наші:
З мого-бо черепа не зроблять чаші,
Та це, повір, не привід до обрáз,
Бо я — не князь…
Ми йшли землі своєї боронити.
Бувало, і чужої прихопити,
Та я не дуже тим і переймавсь,
Бо я — не князь…
Душа навік прощалася із тілом,
Уста слова останні шепотіли:
— Тримай же гідно відповідь за нас,
А я — не князь…
Той час страшний був і несамовитий,
Та, мабуть, не буває нестрашного…
Дивились очі, широко відкриті,
Та вже вони… не бачили… нічого…