Русалка


Стрімчак з самою смертю сперечався,
Не зломлений ніким, нічим,
Віками в море синєє вдивлявся,
А море синє було так близьким.

Він бачив корабель Ясонів славний,
Що хвилями за золотим руном летів,
І прапори на щоглах різнобарвні —
Усіх держав і всіх часів.

Здавалось, в далечінь вдивлявся неухильно,
Та кликала його не даль, а близь:
Приваблювала прибережна хвиля;
До неї ближче був не він, а кипарис.

Вона — русалка з кучерями білопінними,
Що увібрали небо і туман, і шторм
В себе очима синіми-пресиніми,
Котрі не цілував іще ніхто.

Всі квіти райдуги русалка простягла
До віт, котрі у кипариса чарівні,
І серце кам’яне зненацька задрижало
У стрімчака — у грудях кам’яних.

Затрясся весь і гримнув громом велетень
І рушив до русалки тої вниз:
Він і любов’ю, і ненавистю ведéний —
До діви ринув й знищив кипарис.

Розпався він і обернувся в брили каменю,
Та в серці, вже не кам’янім, любов цвіла,
Коли русалка ніжними руками
Квітуче серце в море понесла.

А кипарис? Він із погнутим станом,
Що став таким у той жахливий день —
Похитуючись, наче трошки п’яний,
До хвилі прибережної бреде.

Наступна сторінка