Берізка


У краю, що комусь-то рай,
В котрий цих солдатів не звали,
Йшли вони, всі знесилені вкрай —
Ноги ледь від землі відривали.

Од засохлого поту у них
На плечах гімнастерки ламались.
В холодочку хотіли б вони
Відпочити — хоча би малість.

Та водиці б… Але пусті,
Ой, давно опустіли фляги.
Не первинка! В солдатськім житті
Навіть спрага — це теж наснага.

Тільки що це? Чи бачиться їм?
Ось і вір, що чудес не буває.
При дорозі берізка стоїть —
Їх чекає, до них промовляє:

— Ви стомились за службу свою,
Мучить спрага вас прежорстока;
Зараз, рідні мої, напою
Всіх холодним березовим соком.

До кори до моєї на мить
Ви штиком доторкніться гострим —
І березовий сок побіжить,
І його нап’єтеся вдосталь.

— Зустріч наша оця, далебі,
Нам, берізка, така відрада.
Заподіємо ж болю тобі —
І душа засумує, не рада.

Умовляє берізка їх:
— Ні! Від болю ті не страждають,
Що заради ближніх своїх
Про свій власний біль забувають…

І з’явивсь, і струмочком потік,
Нею вимріяний, казковий,
Животворний, цілющий сік —
Сік березовий, сік бірюзовий.

… Знов солдати готові іти —
Їхні фляги повні-повненькі:
— Ти прости нам, берізка, прости…
І — спасибі, землячка рідненька!

Наступна сторінка