Без чоловіка і без дітей — сама,
одна на цім світі вона зосталась,
як на руці один лише палець,
ще й той, у якого наймення нема.
Як же їй важко — цій жінці старій!
Все, що навколо — потворне, химерне,
і пенсія в неї просто мізерна,
й життя — не життя, животіння скоріш.
Не обмина її зле і лихе:
їй дошкуляє кістлявий голод,
не рідний брат і зимовий холод
старенькій, одягнутій в зношене.
Вона, як зів’ялий, пом’ятий листок,
зірваний з дерева вітром лютим;
непотрібна ані державі, ні людям,
чужа, нічия, не рідня, ніхто…
Бо люди — так уже склалось у них,
і тут нічого уже не вдієш —
рідних і розумом, й серцем жаліють,
та розумом тільки жаліють чужих.
А стара ще не мертва, іще жива,
і, як і всякій живій істоті,
їй необхідна про когось турбота,
і щоб про неї теж хтось піклувавсь.
… І довго була ще вона одна,
та ось приблудилась до неї якось
така ж одиначка, безхатня собака,
худюща, кудлата, мокрá й брудна.
“Яка ж ти нещасна, рідненька моя —
сказала стара — за яку провину
хтось тебе з дому на вулицю вигнав?
Що ж, будемо вдвох ми з тобою — сім’я”.
Частенько тепер, у погожі дні,
можна в дворі між п’ятиповерхівок
бабусю побачити, сгорблену, сиву,
а поруч із нею собаку її.
Життя то скрутне, то ще більше скрутне,
і коли поблизу нікого немає,
на смітнику стара вибирає
для собаки й для себе щось їстівне.
Їй над злиденним їхнім життям
і над недолею заголосити б,
та почала би собака вити,
а серце старої не стерпить виття.
Тож їй ридати не можна, зась;
сплакне крадькома, лише інколи, жінка,
та що вони важать, її сльозинки,
бо ж люду чимало в гірких сльозах.