У світі усюди
стинаються люди.
Сікуться, щоб землю
свою захистити?
Чи, може, земельку
чужу захопити?
Не зрозуміти.
Все це знають магнати,
царі облудні,
а прості солдати —
хоча й не бажають —
вбивають, вмирають,
і душі їх юні
летять, відлітають
із димом гірким
пороховим
до раю.
Бо звісно:
солдати — безгрошні
й безгрішні.
Та є і такі
вояки,
що вбивають,
ще й радо,
вмирають,
ще й радо —
ідуть на згин
в ім’я, заради
своїх богів.
А боги?
Позирають спокійно
на ці
безкінечні війни?
Ні, не так!
Все інак!
Він прийшов,
час жаданий,
що віки і віки
був жданий.
Боги: християнський,
Господом званий,
і мусульманський,
що зветься Аллахом,
та іудейський,
на ймення Яхве.
Разом з богами —
творцями, отцями
країн та народів,
не близьких — азійських,
що ближчі до місця,
де сонце сходить —
із Буддою,
радше, із Буддами,
бо ж чисельні вони —
Будди,
ці боголюди
у стані
нірвани;
із Брахмою,
Богом, що має
обличчя чотири
і рук чотири
і на лебеді
світ облітає;
а ще із Вішну,
із Шивою й Крішною…
Взяли та й зійшлися
на раду всевишніх.
Сувора була
ця рада:
і дружня нарада
й розрада.
Не легко й богам було
відповідь дати,
хто ж таки буде відповідати
за всі хрестові походи,
за всі джихади,
за всі хазавати —
походи, походи, походи —
християнські
та мусульманські —
всі супроти
“невірних” народів.
“Невірних” — кому?
І в чому?
Кожен є вірним
Богу своєму
у всьому.
… А що ж порішили
боги всесильні?
А порішили —
в блаженну мить —
жахливе кривавище
перетворить
у світ
без
кровопролить!
Боги наші —
все вони зможуть,
а люди їм
допоможуть.
Бо ж
не раби вони
Божі,
а сини вони
й дочки
Божі.
Всім-бо
час прийшов
зрозуміти:
кров’ю крові
не зупинити,
не змити…