Райський куточок


Першим сонечко вранці проснулось,
Обережно лісу торкнулось,

Освітило спочатку величні
Сосни — самоспоруди готичні.

Потім в сонячні теплі обійми
Попадають дуби-побратими.

Неймовірно, які величезні
Ті дуби, кряжисті, кремезні.

Вже віки з того часу минули,
Коли вік свій вони забули;

Прокидаються, зичать радо
Один одному доброго ранку;

А затим починають ізнову
Нескінченну свою розмову

Про важливішу справу на світі —
Жолуді для лісу ростити.

Все світлішає в лісі, ось і
Сонце гладить берізонькам коси,

Сяє в косах їхніх зелених
І вбранні, що із срібла з черню.

І, напевне, берізоньки знають
Те, що вроду чудову мають,

І про те, без сумніву, знають,
Що собою ліс прикрашають.

Вже прокинулись і ялинки
І на сонячну вийшли стежинку.

На галявинці збилися в купку,
І воркують, мов сизі голубки.

А ялиночка — зовсім дівчисько —
Бач, до них підкралася близько;

Мабуть, дуже знати охоча,
Що там старші сестрички шепочуть.

Та зненацька лісом вербичка
Пробігає — тонка, невеличка,

Так тендітна і так вразлива,
Так напружена вся, тремтлива;

Всі гілочки і всі лісточки,
Наче крильця, у неї тріпочуть;

Наче це не вербиця-невдаха,
А красива зелена птаха;

І здається, іще хвилина —
І над лісом вона полине.

Рідний ліс вона весь пізнала,
Та цього їй, виходить, мало;

Її манить щось невідоме —
Там, за лісом, у просторі тому,

Який Білим Світом зоветься,
І туди її серце рветься.

Всі засуджують смілу вербичку,
Повернутись у ліс її кличуть;

Особливо дуби із нею
І суворі, і непримиренні.

Перший дуб бубонить, бубонить:
— Зупиніть її! Зупиніть!

Другий дуб, мов в трубу, гуде:
— Пропаде! Пропаде! Пропаде!

Третій теж застережити має:
— Райський ти куток покидаєш.

І четвертий їй докоряє:
— Ти навіщо з дому тікаєш?

Та вербичка нікого не слуха —
В далечінь вона вона мчить щодуху;

А спочатку туди поспішає,
Де верба похилилась старáя

Біля лісу стоїть одинока:
Вся обламана, всохла до строку;

І змарніла, і почорніла,
Мов в пекельнім вогні обгоріла.

Притулилась вербичка до неї
І поради пита, як у нені.

І старая верба поволі
Про свою їй розказує долю:

— Я й сама в Білий Світ тікала,
А дивись, якою я стала;

І, можливо, й на тебе чекає
Така сама доля гіркáя.

Білий Світ — він великий, він різний,
Він і лагідний, він і грізний;

Він прекрасний і не прекрасний —
Він і рай, він і пекло разом.

Та хіба рай як рай пізнаєш,
Якщо з пеклом не порівняєш?

Тож лети, моя мила вербичко,
Куди серце бентежнеє кличе.

І вербичка, вдячна старенькій
За натхнення та благословення,

Полетіла на крилах пізнання
Із куточка у Світ безкрайній.

Наступна сторінка