Першим сонечко вранці проснулось,
Обережно лісу торкнулось,
Освітило спочатку величні
Сосни — самоспоруди готичні.
Потім в сонячні теплі обійми
Попадають дуби-побратими.
Неймовірно, які величезні
Ті дуби, кряжисті, кремезні.
Вже віки з того часу минули,
Коли вік свій вони забули;
Прокидаються, зичать радо
Один одному доброго ранку;
А затим починають ізнову
Нескінченну свою розмову
Про важливішу справу на світі —
Жолуді для лісу ростити.
Все світлішає в лісі, ось і
Сонце гладить берізонькам коси,
Сяє в косах їхніх зелених
І вбранні, що із срібла з черню.
І, напевне, берізоньки знають
Те, що вроду чудову мають,
І про те, без сумніву, знають,
Що собою ліс прикрашають.
Вже прокинулись і ялинки
І на сонячну вийшли стежинку.
На галявинці збилися в купку,
І воркують, мов сизі голубки.
А ялиночка — зовсім дівчисько —
Бач, до них підкралася близько;
Мабуть, дуже знати охоча,
Що там старші сестрички шепочуть.
Та зненацька лісом вербичка
Пробігає — тонка, невеличка,
Так тендітна і так вразлива,
Так напружена вся, тремтлива;
Всі гілочки і всі лісточки,
Наче крильця, у неї тріпочуть;
Наче це не вербиця-невдаха,
А красива зелена птаха;
І здається, іще хвилина —
І над лісом вона полине.
Рідний ліс вона весь пізнала,
Та цього їй, виходить, мало;
Її манить щось невідоме —
Там, за лісом, у просторі тому,
Який Білим Світом зоветься,
І туди її серце рветься.
Всі засуджують смілу вербичку,
Повернутись у ліс її кличуть;
Особливо дуби із нею
І суворі, і непримиренні.
Перший дуб бубонить, бубонить:
— Зупиніть її! Зупиніть!
Другий дуб, мов в трубу, гуде:
— Пропаде! Пропаде! Пропаде!
Третій теж застережити має:
— Райський ти куток покидаєш.
І четвертий їй докоряє:
— Ти навіщо з дому тікаєш?
Та вербичка нікого не слуха —
В далечінь вона вона мчить щодуху;
А спочатку туди поспішає,
Де верба похилилась старáя
Біля лісу стоїть одинока:
Вся обламана, всохла до строку;
І змарніла, і почорніла,
Мов в пекельнім вогні обгоріла.
Притулилась вербичка до неї
І поради пита, як у нені.
І старая верба поволі
Про свою їй розказує долю:
— Я й сама в Білий Світ тікала,
А дивись, якою я стала;
І, можливо, й на тебе чекає
Така сама доля гіркáя.
Білий Світ — він великий, він різний,
Він і лагідний, він і грізний;
Він прекрасний і не прекрасний —
Він і рай, він і пекло разом.
Та хіба рай як рай пізнаєш,
Якщо з пеклом не порівняєш?
Тож лети, моя мила вербичко,
Куди серце бентежнеє кличе.
І вербичка, вдячна старенькій
За натхнення та благословення,
Полетіла на крилах пізнання
Із куточка у Світ безкрайній.