Ратоборець


О поле, невинне поле,
така вже у тебе доля,
що бути тобі із рання
не нивою — полем брані.

Тим полем дві кінні лави
несамовито несуться,
гой, шквалом — одна на óдну,
гой, ринуть шквали на шквали,
ще мить і вони зіткнуться —
жахливі, бо надприродні.

А посередині поля
вдвобіч розкинувши руки,
неначебто хрест непорушний,
стоїть ратоборець. Волить —
волають-бо жаль і розпука —
зупинить вояків відчайдушних,

готових до бою страшного
і, бачиться, радих вбивати
і радих самим умирати,
не знати, за що і для чого.

Якби мав він руки сторукі —
тисячорукі,
щоби зміг до всіх доторкнутись;
якби мав він очі стоокі —
тисячоокі,
щоби зміг в очі всім зазирнути;
якби голос він мав стоголосий,
тисячоголосий,
щоби зміг до всіх докричатись,
дозватись:
— Зупинімося,
людоньки-люди,
ізцілімось від люті
геть усі,
припинімо герці,
притулімося
серцем до серця!

Не докричався
і не дозвався.
Лави зіткнулись —
не розминулись.
Усе закружляло,
завихрювало;
з усього живого
і неживого
смерч утворився
і в небо звився.
Був він чорний?
Чóму це, чóму?
Був у нім колір
крові людської,
знамен військових,
шабель блискучих,
очей рішучих.
Й було надзвичайним
його звучання:
вітру ревіння,
зброї дзвеніння,
людей і коней
від болю стогнання.

Ратоборця смерч підхопив
з-під копит.
В наднебесну доніс
далечінь,
у найвищу возніс
височінь.
І поволі
кволів.
Переставав вирувати,
ревіти,
свистіти.
Почав ущухати.
Шелестів,
шепотів:
летиш
у тиш…
Відпочинь…
У Бозі своєму починь…

Живий він, отой ратоборець?
Де тіло його і дух?
Розтер його тіло на порох
той смерч. А дух не ущух!
Повернувся на землю
завзято —
ратоборців нових
надихати.

Наступна сторінка