Розпочнемо, пані-панове
про людину нашу розмову,
про людину в тваринному світі,
а точніше, в тваринному світлі.
Припускаємо, що усяка
може першою стати ознака.
Отже: зла людина й жорстока,
як тварина, що зветься вовком,
і така ж вона сама, до речі,
якщо вовк отой в шкурі овечій;
як вівця, людина смирна
і покірлива, і покірна;
ще й таке порівняння згодиться,
що хитрюща вона, як лисиця —
позирає оком неситим,
де й кого їй ще обдурити;
треба й те сказати відверто,
що вона, як віслюк, уперта;
до бульдога подібно, пиката
і, неначе індик, пихата;
побалакати завжди охоча —
як сорока хвостата, стрекоче;
наче мавпа, всіх імітує
і наслідує, і копіює;
і чужі слова, мов папуга,
все повторює — ледацюга;
як зміюка, в душу вповзає
і зненацька смертельно кусає…
Що ж виходить таке? Що людина —
це найгірша у світі тварина?
Заспокоймося, панство високе,
і подивимось з іншого боку:
як дельфін, розумна людина,
ще й розумніша за дельфіна;
і така вже у неї вдача —
як той кінь, вона роботяща;
і така є ще в неї вдача —
притаманна їй вірність собача;
і хоробра вона, бо серце
в неї левове в грудях б’ється;
про своїх маленьких дітóчок
вона дбає, неначе квочка;
як орел, вона бачить далеко,
а співає, як соловейко…
То ж ми бачимо, що людина —
є найкращою в світі твариннім,
і тому вона — цар природи,
тому люди — царі природи.
І, нарешті, строфа остання
містить висновок-побажання:
ті царями нехай не бувають,
що царя в голові не мають.