Гігант волохатий блукав, бродив
торував стежини —
напівмавпа за древніх часів
і напівлюдина.
Жах перед ним охопив умить
усе живуще,
коли він мамонта переміг,
бо виявивсь дужчим.
У зідрану шкуру звірину вліз
пітекантроп-химера
і м’яса скривавлену глибу поніс
в свою печеру.
А в ній видихав уже чорний дим
вогонь первочинний
і залишав навіки сліди
на її склепінні.
Од звіра? Людини? Чого було більш
у ньому? Якось
він набрів на глину й відклав набік
свою дубину;
руками-лапами м’яв і м’яв
глину старанно
і погляд журливий свій устремляв
у даль первозданну.
Він, мабуть, томився бажанням одним,
щоб завжди віднині
подруги образ був разом із ним —
створений з глини.
Вітри ще безліч років унесуть
в небуття, мов піщинки,
і те, що він виліпить, люди назвуть
фігурою жінки.
… А він все ліпив і все позирав
на зліпок гордо,
і саме тоді людиною став —
вінцем природи.